Заспокоєння від терапевта: коли підтримка стає поведінкою безпеки

Клієнт питає вдруге за сесію: «Але це ж точно не небезпечно?» Відповісти «так, усе гаразд» хочеться майже рефлекторно. Це здається добрим і підтримувальним. Але в КПТ є причина зупинитися на секунду: таке заспокоєння інколи працює як поведінка безпеки, а ми самі стаємо її частиною.

Як це виглядає в моделі

Заспокоєння знижує тривогу, але ненадовго. Потім питання повертається, і потрібна нова порція. Це схоже на компульсію: полегшення підкріплює сам пошук заспокоєння. Так це описує когнітивно-поведінкова модель. Kobori і Salkovskis (2013) порівняли 153 людей з ОКР, 50 з панічним розладом і 52 здорових. Обидві клінічні групи шукали заспокоєння частіше, ніж здорові, а при ОКР воно було найінтенсивнішим. Автори припускають, що така поведінка може підтримувати розлади. Halldórsson і Salkovskis (2023) також описують надмірний пошук заспокоєння як поведінку, схожу на компульсії, яка підтримує тривожні проблеми.

Тепер про поведінку безпеки загалом. У невеликому дослідженні з восьми пацієнтів із соціальною тривогою експозиція зі зменшеною поведінкою безпеки знижувала тривогу та віру в катастрофу ефективніше, ніж експозиція без цього (Wells та ін., 1995). Моя інтерпретація (не окремий результат досліджень): коли терапевт щоразу каже «усе гаразд», клієнт не перевіряє прогноз сам, а отримує готову відповідь ззовні.

Нюанс: усе не так однозначно

Тут легко перегнути. Blakey й Abramowitz (2016) у критичному огляді пишуть, що докази про вплив поведінки безпеки на результат експозиції «обмежені, неоднозначні й дискусійні». Теза «будь-яка безпека шкодить» оскаржується. Практичний висновок огляду м'якший: прибирати її, щойно клієнт готовий. Тому мова не про заборону, а про те, щоб помічати функцію запитання.

Що з цим роблять самі терапевти

Halldorsson і Salkovskis (2023) опитали 197 кваліфікованих терапевтів і порівняли їхні відповіді з думкою 20 міжнародних експертів. Терапевти нерідко поступаються проханням заспокоїти й не завжди знають, як діяти. Більший клінічний досвід, аж до рівня експертів, був пов'язаний із меншою кількістю заспокоєнь. Водночас і між експертами та іншими клініцистами були розбіжності, тож тема досі вивчена погано й підходи неоднакові.

Робочі орієнтири

Це пропозиції для практики, а не результати досліджень:

• Помічайте функцію. Те саме питання повертається в іншому формулюванні: «а ви впевнені?», «точно?». Скоріш за все, це не пошук інформації.
• Назвіть цикл разом. «Коли я кажу, що все гаразд, вам легшає на кілька хвилин, а потім питання повертається. Давайте подивимось, що відбувається».
• Відповідайте на потребу, а не на питання. Замість «усе гаразд» можна визнати емоцію: «Бачу, як вам зараз страшно». В одному одиничному випадку (літня людина з тяжким ОКР) допоміг перехід від пошуку заспокоєння до пошуку підтримки, і результат зберігався при подальшому спостереженні (Halldorsson, Salkovskis, 2017). Один випадок, тож висновки обережні.
• Повертайте прогноз клієнту. «Що, на вашу думку, може статися? Як ми це перевіримо?» Це ближче до поведінкового експерименту, ніж до відповіді.
• Домовляйтесь наперед. Простіше пояснити правило на початку терапії, ніж ламати звичку посеред сесії.
• Не плутайте з реальною безпекою. Якщо питання про справжній ризик (клінічна безпека, суїцидальні думки), відповідаємо прямо й чесно. Це не про заспокоєння тривоги.

Цікаво, як ви самі розрізняєте підтримку й заспокоєння в моменті, коли клієнт у сильній тривозі, і де для вас межа між ними.

Сергій Коржов

Клінічний психолог, працюю в підході КПТ. Допомагаю людям онлайн.

Про мене →